У період формування політичної нації сепаратистські рухи закономірні

06-02-2010

У період формування політичної нації сепаратистські рухи закономірні

 Розмовляв Олександр Сирцов

На перший погляд видається, що Україні пощастило із сусідніми державами. Адже більшість із них є слов’янськими, безпосередніх конфліктів на наших кордонах немає, а єдина гаряча точка – Придністров’я – нині перебуває у стані замороженого конфлікту. Але насправді україн­ське прикордоння є доволі складним регіоном, де низка країн бачать себе регіональними лідерами й намагаються зміцнити свій вплив, часто використовуючи певні проблеми, що є в Україні. Цьому сприяє і невизначена регіональна політика українського керівництва. Наслідком стають сепаратистські прояви в окремих регіонах нашої держави. Про це розмова з Петром Жуком.

 

Пане Петре, розпочнімо, мабуть, із найстрокатішого регіону України – Закарпаття. Тим паче, для цього є інформаційний привід: нещодавно Закарпатська облрада спочатку затвердила текст гімну області, а потім через виразні сепаратистські рядки в ньому скасувала своє рішення. Тож знову йдеться про тему русинства, яку порушили у розпал виборчої кампанії.

 

– Коріння русинства й інших сепаратистських рухів у тому, що етнічна територія українців не є суцільною. Вона має на своїх окраїнах низку анклавів, що їх відділяють місця проживання інших націй, або з певних причин їх було відірвано від основної території. Найяскравіший приклад – лемки, які мають більше підстав вважатися субетносом україн­ського етносу, ніж русини. Тож у Польщі були спроби ідентифікувати лемків як окрему націю, але на перешкоді цьому став їхній особливий патріотизм і внесок в українську культуру.

Із русинами справа простіша – вони не зазнали таких гонінь, як лемки. У зв’язку з геополітичними обставинами виникло поняття русинство, яке використовують із політичною метою, щоб робити “укуси” для України. Слово “русин” було характерне і для інших частин україн­ства, особливо його західної гілки. Зокрема, в сербській Воєводині так самоідентифікуються українці.

Торік під час одного з наших соціологічних опитувань запитували про національність респондентів. Русинів виявилося лише два відсотки, а їхні лідери висловлюють претензії на всю область. Ця проблема є радше надуманою – більше негараздів на Закарпатті з угор­ською меншиною.

Ідеологи русинства говорять про окремий етнос, хоча коди­фікація русинської мови виникла у ХХ столітті, коли в цьому виникла політична потреба. На Закарпатті вирішальним чинником націєтворення була держава Закарпатська Україна, яка існувала менш ніж два місяці, однак засвідчила, що закарпатці готові покласти життя за Україну.

Другий момент, що створює ґрунт для русинства та сепараційних рухів, – абсолютно неправильна регіональна політика українського керівництва, яка стала продовженням шовіністичної політики радянської України. Для того, щоб утворити радянський народ, тоді знищували регіональні особливості. І трагедією є те, що на основі полтавсько-київського діалекту створили єдиний норматив української літературної мови, натомість відсікли діалекти, що були її складовою час­тиною. Хочу послатися на Івана Дзюбу, який сказав, що діалекти підживлюють мову, і саме з діалектами можна пов’язати виникнення політичного русинства. Наприклад, Іван Франко та Василь Стефаник пи­сали діалектом, але це – лі­тературна мова. Значною мірою русинство стало стихійним про­тестом проти цього.

Русинство має і зовнішній чинник, його пов’язують зі Словаччиною, де складна етнічна ситуація, – великі громади угорців, чехів та українців. Ця невелика держава орієнтується на РФ, натомість ситуацію з русинством треба використати, щоб допомогти їй, – вона слабша за нас, ми маємо замінити для неї Росію.

 

– У цьому контексті – наскільки реальною є загроза сепаратизму для України?

– Якби була правильна регіональна політика, то зникли б будь-які підстави для сепаратизму. Наше опитування напередодні помаранчевої революції засвідчило, що найбільше стурбовані загрозами для національної єдності саме в російськомовному Луганську. Зауважте також, що донецький за похо­дженням телеканал має назву “Україна”.

Як не парадоксально, але в період формування політичної нації сепаратистські рухи закономірні й навіть у чомусь необхідні – вони вказують найорганічніший шлях формування української нації. Таке явище тимчасове, якщо тільки його не використають певні сили, як свого часу махновщину.

 

– Усе ж таки Закарпаття та Буковина в цьому плані є най­складнішими регіонами України, адже, крім надуманої проблеми русинства, тут доволі значні угорська та румунська меншини, які мають регіони компактного проживання.

– Це природно на будь-якому прикордонні, оскільки етнічні кордони не збігаються з державними. Щодо України, то етнічні території українців переважно виходять за державні кордони. Єдиним винятком є Закарпаття. Там унаслідок штучного утворення з трьох частин Молдови, Волощини та Трансільванії єдиної Румунії сталося так, що частина угорців пов’язана з румунською територією. В Тран­сільванії угорці навіть не є меншиною – це їхня територія.

Угорців відділено румунським кордоном від основної маси, і в такий спосіб у Закарпатті утворилися угорські анклави, пов’язані з Трансільванією. Нам треба знайти варіант, прийнятний для України й Угорщини, та надати культурну автономію і максимальний розвиток угорському етносу як українцям угорського походження. Навіть не може бути мови про приєднання цих земель до Угорщини.

Наступний момент – щодо румунської та молдовської меншин. Питання полягає в самоіденти­фікації самих молдован, адже внаслідок історичних трагедій цей народ розділено на російську та румунську частини. Хоча молдовський етнос виник раніше, але економічна відсталість Молдови спричинила заяви про неіснування молдован як нації. Наприклад, там нещодавно виникла дискусія щодо державної мови – молдовської чи румунської. Проте цей народ існує, і ця проблема поширюється на Україну, Чернівецьку область.

 
– Наскільки серйозною є кримськотатарська проблема?

– Насправді проблем на Півдні України значно більше, і не лише з кримськими татарами, а й з іншим корінним для цих країв народом – гагаузами. Нині цей невеликий народ на межі зникнення. До того ж, його розділено – одна частина живе на Одещині, інша – у Молдові. Увагу до гагаузів приділили хіба що шовіністичні кола Росії, які домоглися утворення в кількох районах Молдови Гагаузької автономії, аби чинити тиск на Молдову.

Натомість українські гагаузи, які проживають в Одеській області нікого не цікавлять, бо їх неможливо використати в по­літичних інтересах. Ми повинні подбати про цей маленький народ, надати ресурси для його культурного розвитку, порушити цю проблему.

А от кримські татари є державним етносом і у ХХ столітті зробили спробу створити окрему державу. Однак цей етнос сформувався на території, яку займають інші держави. Колоніальна Туреччина була основним чинником, щоб витіснити слов’ян із Криму, поставити їх у під­легле становище. Відповідно до історичних матеріалів, на півострові татари ніколи не були біль­шістю, однак питання історичної справедливості полягає у створенні для них культурної автономії, максимальних можливостей для розвитку, але без створення окремої кримськотатарської держави.

 

– На тлі зазначеного ситуація на українсько-польському й українсько-білоруському пограниччі навіть дуже спокійна. Чи це дійсно так?

– Ситуація з Білоруссю важлива й серйозна, стосується насамперед Берестейщини, яка є українською етнічною територією. Однак тамтешнє населення не має яскравої національної свідомості. Інша проблема – білоруські анклави на україн­ському Поліссі. Втім геополітичне становище Білорусі значно гірше, і ми зацікавлені в її становленні, тож висловлювати претензії з нашого боку нерозумно. Натомість треба розвивати взаємостосунки між двома діаспорами.

Щодо польського пограниччя, то історичні обставини є трагічними, проте нині домінує лейтмотив “За нашу і вашу свободу”. В нас основні проблеми на сході, натомість у поляків – на заході. Особливості перебування Поль­щі в ЄС такі, що для їх етнічних територій найбільша загроза з боку Німеччини, адже після Другої світової війни значна частина Балтійського узбережжя, де проживало польсько-німецьке населення, перейшла до Польщі. І ці території тоді освоювали також із допомогою українців. Проблема в тому, що в Німеччині поступово забувають уроки Другої світової війни і потроху відро­джується німецький шовінізм, отож ми зацікавлені в зміцненні польської держави.

 

– Виглядає так, що найбільшою проблемою для України залишається Росія. Наскільки серйозною для нас є східна загроза?

– Тут питання не в Росії, ос­кільки вона нині є не геополітичним полюсом, а молодшим партнером Китаю. Нещодавно з’явилась інформація, що експорт китайських автомобілів перевищив американський, що засвідчує появу нового полюса. Торік прив’язка РФ до Китаю значно зміцніла. Цій азійській державі реально віддано весь Сибір завдяки підписаній угоді. Це дає змогу китайській експансії на вільні простори Сибіру. Не знаю, чи змінить це територію Росії, але якщо ці процеси триватимуть, то через 10 ро­ків референдум у Сибіру був би на користь Китаю.

Для України це велика загроза, адже де дерево рубають, там тріски летять. З одного боку, РФ відкрила себе Китаю, а з іншого – зганяє шовіністичні настрої на нашій державі, намагається вирішувати з нашою допомогою свої проблеми.

 
Розмовляв Олександр Сирцов
Джерело: http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2010/01/21/40290/
назад

Дадати коментар:

Введiть код с картинки:


Коментарi



коментарiв не нема
назад
Gagauzlar.md