"Іменем вовка" Світлана МАРТИНЕЦЬ

06-02-2010
Іменем вовка
Світлана МАРТИНЕЦЬ
 

У листопаді в гагаузів розпочинаються "вовчі празники"

Гагаузи... Цей загадковий народ зі смаглявою шкірою й очима кольору стиглих каштанів і досі поклоняється вовкам, шанує старих, жертвує померлим барана, навчає дітей мови свого народу і мови країни, що стала для них рідною.

Всього в Україні - 32 тисячі осіб гагаузької національності. Живуть у Миколаївській, Луганській, Дніпропетровській областях. Та найбільше гагаузів на землі Остапа Бендера, в Одеській області.

Віри гагаузи православної. Про походження цього народу й досі сперечаються історики та етнографи. Одні кажуть, що гагаузи - потурчені болгари. На думку інших, це оболгарені турки, тюркомовні племена.

Деякі етнографи переконані: гагаузи походять од хана Огуза. Хан мав 24-о синів, які після смерті батька поділили між собою його державу. Так і утворилося 24 роди: уз-беки, уз-орти, гузи, огузи, гози, сур-огузи, кум-узи, гага-узи.... Гагаузи, втікаючи від турків, осіли біля берегів Дністра. Кордон розділив народ на дві половини. Одні залишилися у Молдові, інші поселилися в Україні, на нашім березі Дністра.

У Старій Троянівці, що у Кілійському районі Одеської області, - день села. 190 років тому тут, на березі озера Китай, поселилися гагаузи...



Пані Качмарова

Саме так гагаузку Марію кличуть у Рудках на Львівщині, коли вона приїжджає в гості до родини свого Богдана Качмара. Тридцять років тому русявий та синьоокий українець запропонував чорноокій смуглявій гагаузці руку і серце. Відтоді вона і стала пані Качмаровою.

- Ми з Богданом разом у технікумі вчилися. Йому було 28, мені - вісімнадцять. Він у мене ще й зараз гарний, - Марія веде мене Старою Троянівкою до своєї хати. Як почула, що я зі Львова, то вже як метелик припадає. - Мушу своєму чоловікові землячку показати. Прихворів трішки. А як поговорить з вами рідною мовою, то відразу йому полегшає.

Гостроверхий тин, подвір'я, повите виноградом, літня кухня. Майже все, як на Західній Україні. От лише хата наче поїзд довга. Колись гагаузи всі такі доми будували. З однієї сторони люди жили, з іншої - корови, вівці, поросята.

- Нині вже хати сучасні будують, а ми з Марією стару купили, трохи перебудували і живемо. Діти виросли, внуків уже бавимо, - на порозі затишної оселі пояснює кремезний чоловік.

- Не забули, пане Богдане, мови? -- усміхаюся.

- Таке скажеш. Я завжди нею розмовляю, а Марія - трохи вкраїнською, трохи суржиком. А як свариться, відразу на гагаузьку переходить! - Богдан Качмар розповідає, як живеться галичанинові у гагаузькім селі. Ото як сходяться селяни докупи - пісні співають. Гагаузи своєю мовою, а він - своєю. - Як і серед нашого народу, серед гагаузів також є різного люду. Але переважно гагаузи добродушні й справедливі. Дуже вже вони мову свою бережуть і традиції давні шанують.

Марія з Богданом згадують, як батьки не дозволяли їм одружуватися. Коли ж родичі вже змирилися, то Марію ґедзь укусив: "Стану твоєю жінкою, якщо житимеш у нашім селі". Вона й досі не натішиться своїм чоловіком: "Я б за гагауза не пішла. Такого, як мій Богдан, більше ніде немає. Як одружилися, він мене на танці відпускав", - шаріється. "А чого ж мав не впускати - ти ж молоденька була", - пригортає галичанин до серця доньку народу, який ще й досі поклоняється вовкам...



Сanavar ursun

"Канавар урсун" - "клянусь іменем вовка, і хай він покарає, якщо кажу неправду". Хоча на порозі XXІ століття язичницькі обряди давно канули в Лету, старі гагаузи ще й досі промовляють ці слова. Ця клятва у гагаузького народу була однією з найсерйозніших, тому "іменем вовка" просто так не розкидалися.

Якщо клятва була нещирою, той, хто її говорив, міг накликати біду не лише на свою голівоньку, але й на цілий рід. Гагаузи свято вірили, що сіроманець чує та розуміє мову людську і вгадує невисловлені думки. А жінки, коли розмова заходила про вовків, розмовляли пошепки.

Поклоніння вовкам і досі збереглося у культурі гагаузького народу. "Вовчі празники" розпочинаються приблизно 11 листопада. Етнографи вважають, що це пов'язано з періодом похолодання, коли вовки в очікуванні легкої поживи "підселяються" ближче до людей. А сіроманцям у гагаузів, колишніх кочівників, завжди було чим поживитися - телям, ягнятком чи ніжною овечкою. Тож люди, аби вберегти свої стада й отари, догоджали зубастим.

Від трьох до семи днів гагаузи "задобрюють" сіроманців. У "вовчий" час жінкам не можна в'язати, ткати, вишивати. На всі види роботи з вовною - табу. Також забороняється у цей час брати до рук гострі предмети. Якщо розірвалися штани, стара гагаузка під час вовчих святок ніколи не візьме голку з ниткою. Ходи, чоловіче, у дірявих, якщо не хочеш біди. До всього, потрібно слідкувати, аби хтось із домашніх не зодягнув в'язаний светр, шкарпетки та не опинився біля голок, ножиців чи клубка вовни. Гагаузи вірили: якщо одягнеш вовняну річ під час вовчих свят, бути біді - чекай нападу сіроманців.



Шана кульгавому вовку

Культ поклоніння вовку в багатьох гагаузьких родинах забуто. Але у селах Ренійського району Одеської області, що на кордоні з Бессарабією, ще й досі старі гагаузки під час "вовчих днів" змазують пічку глиною. Цей магічний обряд здійснюють, аби "замазати пащу й очі вовкам". Ще у минулому столітті так чинили в кожній гагаузькій оселі. Оновивши піч, жінки вже до весни не торкалися глини - очі вовкові заліпили, хай спить собі.

Утім, гагаузи й досі намагаються уникати слова "курт", що у прямому перекладі означає "вовк". У гагаузьких казках, де вовкам відводять чільне місце, сіроманця називають "канаваром".

У середині листопада гагаузи віддають шану ще й кульгавому вовкові. Цей звір. Згідно з легендою, цей звір, якого поранили люди, набагато "серйозніший" від інших вовків. Щоби задобрити сірого, гагаузки пекли корж на дріжджах, зверху здобу змащували ще й медом. Медовим коржем рано-вранці пригощали дітей і сусідів. Таким було жертвоприношення мешканцеві степу та лісу.

Вовк для гагаузів - посланець небес. Він може міняти свій лик, нагороджувати гідних, карати винуватців, навіть віщувати долю. Вбивство вовка вважалося великим гріхом, що накличе на рід біду. А от зустрітися із сіроманцем у степу - на щастя. Але якщо дорогу гагаузові переходив не вовк, а заєць, то наслідків слід було чекати - нехай ховаються чорна кішка чи баба з порожнім відром...



Колір любові

У Старій Троянівці вовчі празники вже не святкують, а от червоний колір тут і досі в пошані. І невістку після першої шлюбної ночі зодягають у гарячий колір любові, і горілку п'ють тут червону. Але спершу весільні тато з мамою, гості та дорога родина іспит майбутній невісточці влаштовують. Перевіряють новоспечену молодичку на вміння хату замітати, корову доїти, овець годувати та куховарити.

- Добре, що батьки нареченого вже не вибирають невісток і не перевіряють їх на дівочу цноту. Бо коли мама моя з татом одружувалася - перевіряли. Зранку весільні гості чекали під дверима, допоки свекруха не винесе зі спальні молодих простирадло, - усміхається молода гагаузка Марія. "Мусінька" - так тут кличуть Марій, а їх у Троянів ці - півсела. Мусінька розлучилася з чоловіком і сама ростить донечку. Каже, раніше за таке її зі села вигнали і назад навіть дітей її не впустили б до бабусі в гості. Пив чоловік, ледарем був, гулякою чи знущався над жінкою - йому все дозволено було. Жінка в гагаузів раніше мала одне право: мовчки терпіти.

За столом у сільраді, де згуртувалися навколо "маміньки", як лагідно кличуть у Старій Троянівці Марію Тер, голову сільради і болгарку за національністю, - весело. Старші жінки згадують, як їх "на невинність" перевіряли. Ще й ноги чоловікові, батькам та численній родині мусили мити і витирати.



Батогом невістку, батогом!

Це тепер їм смішно, але насправді такий обряд завжди був образливим для гагаузької жінки. Якщо на сорочці й простирадлах не виявляли характерних червоних плям, що мали засвідчити дівочу цноту, невістку очікувала велика кара. Весільний шериф брав у руки батіг і шмагав бідолашну дівчину, а тоді передавав той батіг нареченому. Згодом зривали з неї весільні шати і в одній сорочині виганяли надвір - чистити стайню та доглядати худобу. Якщо ж молодий чоловік визнавав, що це він обезчестив дівчину, то обох запрягали босими у віз й ганяли кочергами по селі...

- Все це вже відійшло, а ось замісити тісто на коржі та обмести кутки при всіх гостях дівка, яка одружується, мусить ще й нині. А якщо вона йде у чуже село, наречений має заплатити селу, де вона зростала, калим. Платить на шляху, де закінчується її й починається його батьківщина, - усміхається Євдокія Папук, директор старотроянівської школи. І ще молодята мусять переступити тричі через кочергу. Цей магічний обряд символізує силу та міцність сім'ї, що їх випрошують на все життя...



Барана на пожертву

Їжу гагаузи полюбляють просту, але гостру. На щодень чи не у кожній хаті варять підливу - засмажену цибулю підбивають мукою й томатом, такий соус ще називають мачанкою. Хліб у нього вмочують. Ще тут часто готують традиційну гезлем'ю. Це щось на кшталт чебуреків, лише начинка не з м'яса, а з бринзи. А ще гагаузи, як і болгари, печуть коржі, перекладають їх сиром і запікають у сметані. Замість каш перевагу надають квасолі й іншим бобовим. На полях селян росте і рідкісний для нашого краю нут - баранячий горох, незамінна страва у поминальні дні.

Померлих гагаузи проводжають у вічну дорогу зі всіма почестями. У поминальні дні ріжуть барана і варять його, добряче заправляючи спеціями, кілька годин на маленькому вогні. Страва із жертовного барана, якого готують із кров'ю та нутрощами, називається шурпа. Господарі оселі, де варили барана для жертвоприношення, пригощають шурпою всіх. Під час частування гагаузи забувають про ворогів, не ділять людей на бідних і багатих.

"Вівці - найбільше багатство нашого народу, - усміхаються гагаузи і додають, - як і наші діти". А діти гагаузького народу справді дивовижні - надзвичайно вродливі, ще й вільно володіють кількома мовами. Щороку сільську школу закінчують три-чотири медалісти. А цього року аж чотирнадцять учнів готуються закінчити навчання із золотою медаллю.

Хоча у Старій Троянівці життя селян не дуже веселе (втім, як і по всій Україні) раду собі якось дають. Вирощують пшеницю, рис, виноград, відгодовують худобу. Але от вечори у сільської молоді - сумні. Колись величний і гарний сільський клуб згорів під час пожежі. А влада не поспішає дарувати радість гагаузьким селянам, для яких Україна є другою батьківщиною.

 
14/11/2007
 http://ukrtime.com/
 
назад

Дадати коментар:

Введiть код с картинки:


Коментарi



коментарiв не нема
назад
Gagauzlar.md